Вы здесь

Вятрович отличился издевательским постом о бойцах Красной Армии

Экс-глава Института Нацпамяти Украины Владимир Вятрович в День памяти и примирения опубликовал пост в Facebook о Красной Армии.

Текст представляет собой воображаемый диалог двух бойцов, которые воевали по разные стороны баррикад: один — в Красной Армии, второй — в УПА. Оба бойца спорят о том, кто на самом деле защищал Родину.

Боец УПА говорит оппоненту о том, что Красная Армия держалась только благодаря заградотрядам (заградительные воинские подразделения размещались позади основных собственных войск на передовой, для поддержания воинской дисциплины и предотвращения бегства военнослужащих — Ред.). Боец УПА также говорит о том, что добровольно шли в бой только в кино, а на самом деле никто не хотел воевать «За Родину! За Сталина!» Воевавший за Красную Армию в свою очередь припоминает бойцам УПА коалицию с гитлеровцами.

Под конец диалога, оппоненты, высказав друг другу претензии пьют «За Украину!» Таким образом Вятрович, вероятно, подводит аудиторию к мысли о том, что чтить нужно воевавших по обе стороны баррикад, и никакого особого подвига бойцы советской армии не совершили, разбив Гитлера и дойдя до Берлина.

При этом сегодня в обращении, приуроченном ко Дню памяти, президент Владимир Зеленский заявил, что «нацизм — это абсолютное зло», против которого украинцы сражались вместе с русскими, грузинами, евреями и еще десятками народов.

Ниже мы приводим полный текст поста Владимира Вятровича:

Діди воювали.

— Да ви нам в спіну стрєлялі!

— Я ані за чужими спинами не заглядав, ані своєї ворогу не показував. Своїм вбитим завжди дивився увічі. Тому досі пам’ятаю усіх. Як тих, хто в німецьких одностроях, так і червонопагонників. Таких як ти, Красна армія, ще тоді хотів бачити поруч, союзником

— Какіє союзнікі?! Ви нємцам памагалі!

— Я німців бив на українській землі ще тоді, коли тебе фріц до Сталінграду гнав. І мені для того не треба було мати заградотряд за спиною.

— Заградотряди нужни билі от панікьорства. Армія рассипалась без жорсткой дисципліни.

— Армія розсипалася,бо ніхто не хотів захищати країну, яка ще до війни вбила своїх громадян більше, як окупант під час. «За родіну! За Сталіна!» в бій йшли тільки в совєтському кіно.

— Ми тоже за Украіну воєвалі. Освобожділа єйо от нацистов. Єсли б не Красная армія, немци уничтожили б всєх украинцев. Я відел дєрєвні, сожжониє до тла, со всємі житєлямі. А то всьо баби і дєті билі, мужикі с нами — в арміі ілі в партізанах. Да я за ето нємцов біть готов бил хоть с чьортом лисим. Лиш би гнать їх з моєї рідної землі.

— От і гнали сатану, а диявола привели.

— А ви развє нємцов нє прівєтствовалі в сорок пєрвом? Нє хотєлі с помощью Гітлера Сталіна прогнать? Что скажеш нє било такого? Хлєбом-солью фріцов встрєчалі!

— В сорок першому думали, що Гітлер поможе бити комуністів, тому й вітали. А коли побачили, що не збирається він робити вільної України, підняли зброю і проти нього. Нам стало сили і відваги на те, щоб дивитися правді у вічі. А тобі? Чи ти може не бачив, що робило твоє доблесне НКВД після німців? Не бачив розстрілів, арештів, вивозів на Сибір? Ви лишили батьківщину на поталу псам не менш лихим, як німецькі, і пішли далі на Берлін.

— Я всю ету гебню сам нєнавідєл — чекісти, асабісти, другая шваль тиловая. Но нємца надо било дабівать у нєго в гнєздє, потому шлі на Берлін.

— А коли домів повернулися визволителями, не бачив, що в рідній хаті творилося? Як знову в колгоспи зганяли? Знов до голоду довели? Як об твоїх побратимів фронтовиків партійна наволоч ноги витирала? Не бачив цього? Чи медальками на мундирі тобі рота закрили?

— Ти мнє мєдалямі нє тикай. У меня оні всє куплєни моєй кровью — трі ранєнія і контузія. В госпіталях до 46-го валялся. А голод помню, как раз випісался послє лєчєнія. Дєті страшними билі… Пайок отдал в первой дєрєвнє, в свою прішол с пустимі рукамі. А там тоже голод. Мать уже нєсколько мєсяцев без хлєба. Нє успєл спасті…

— Ну то чого ж терпів? Чого не пішов до нас у ліс бити ту другу наволоч, що довела до такого?

— Так война уж закончілась!

— Для кого скінчилася? Тобі що, краще жити стало? Вони маму твою голодом вбили, а ти закінчив свою війну!

— Усталі люді воєвать. Міра хотєлі. Потому вєрєлі, что уже завтра будєт лучше. Потому і бєди вокруг нє хотєлі відєть. А ви новую бєду сєялі — убівалі мірних граждан, предсєдатєлєй колхозов, учєтєлєй с востока. Убівалі такіх же украінцев. Ти думаєш он просто так хотєл колхоз строіть? У нєго жена, дєті… А тут пріказ, ослушаєшся — на Сібірь, всєх!

— А те, що його страх за свою родину коштував життя сотням інших — нічого? А ти не думав, що його колхоз робився не лише для галочки, а щоб контролювати їжу? То я тобі скажу — там, де ми в 46-47-му не дали зробити колгоспів, голоду не було. Так ми врятували тисячі людей від смерті.

— Ну прямь рицарі бєз страха і упрьока. Только й дєлалі,что спасалі. А учетельниц с востока молодєнкіх, девочок совсєм, не ваши убівалі? Ілі на переодєтих енкаведистов всьо спішеш.

— На перевертнів нічого списувати не стану — реальної крові на їх руках вистачить. А от про вчительку одну розкажу. Справді молоденька, років двадцять п’ять, і справді наші есбісти її стратили в 48-ому. От тільки невинною дівчинкою вона не була. Професійний агент, стараннями якого знищено цілу сотню повстанців і депортовано десятки родин на Сибір. Перед розстрілом не каялися і не плакала. Плювався і кричала — шкода, що не зможе знищити більше бандерівців.

— Ну відіш, у комуністов тоже свої ідейниє билі. Как тє ваши, что до конца пятьдесятих в схронах сіделі. Только в чьом смисл бил етой вашей «завзятості». Тебя когда взялі?

— В 54-ому, вже після Сталіна.

— А лєт то сколько тє било?

— Тридцятка минула.

— Сколько із ніх в подпольє?

— На той момент 11.

— А потом тюрьма, лагеря?

— Разом всіх строків ще на 32.

— Йошкін кот, єтаж целая жизнь! І чьо стоіло оно того? Ти ж ні чєрта нє відєл в жизні. Пожить то нє успєл.

— Якраз тих сорок чотири роки підпілля і таборів були для мене справжнім життям. Бо життя без боротьби — існування. І ти це знаєш і розумієш. Твоє життя закінчилося в сорок п’ятому, далі пішло існування. Ти повернувся з війни і знову став нічим. І тільки згадки про фронтові роки тримали тебе на плаву в буднях, де ти нікому не потрібен.

— В етом ти прав — настоящая жизнь била только на фронтє. Тяжолая, но чєсная, а потом лиш блядство…

— Того й своє 9 мая так святкуєте — згадуєте час, коли по-справжньому жили. І тішитися, що вас раз на рік шанують ті, що решта часу мають вас за ніщо.

— А вот ета нє нада. Вєтєранов у нас уважают. Вот у меня пєнсія повишеная, льготи разниє — на комуналку, прочєє. А ти чєго получіл за своі сорок чєтирє года «боротьби»?

— А я не за пенсію і пільги…

— Дак і я ж нє за то кровь пролівал…

— От сидимо ми з тобою в центрі Києва, столиці незалежної України, на Майдані незалежності, під синьо-жовтим стягом. А ти питаєш, що я отримав.

— Да, вивіскі у нас гаразди мєнять. А толку то? Что ізмєнілось то на самом дєлє?

— Діти інші стали. Он глянь довкола — всі веселі, розкуті, вільні, не бояться. І не мислять себе без України. В тебе внуки є?

— Правнукі уже взрослиє, унівєрсітєти поканчалі. Патріоти, всє на «рідній мові» разгаварівают. Хотя на самом дєлє ета ж і моя мова. Я ж майже тутейший — з Житомирщини. До армії тільки так і балакав, та й в селі до войни інакшої мови почті не було. А там на фронті швидко перевчили всіх одному язику. А потом вже й на роботі звик по рускі. Так легше було до начальства дослужитися. Думав вже забудеться та мова, як щось сільське і відстале. А на маєш — для правнуків знову рідна стала. Найменший в мене взгалі бандерівець — спочатку Майдан, тепер «Айдар».

— Та й мій Петро зараз на Сході. От бачиш, разом захищають Україну.

— Ну то йдемо вип’ємо за них!

— І за Україну!

— І за Україну!

Володимир В’ятрович

(Не)історичні миті. Нариси про минулі сто років

Джерело


Рекомендуем: