Володимир Литвин. Порошенко у нас і швець, і жнець, і на дуді грець. Хіба що не повторює за Наполеоном

Чи є об’єктивними результати першого туру президентських виборів? Очевидно – не зовсім!

У фінальну їх стадію мали усі шанси потрапити, окрім В.Зеленського, Ю.Тимошенко або Ю.Бойко. Їх уміло розвели і відтиснули. З допомогою кандидатів, яких, на перший погляд, не можна назвати технічними, примусу голосувати за П.Порошенка, цинічної купівлі голосів за рахунок бюджетних коштів.

Офіційно він отримав до 16% голосів. Але, якщо в Україні лише 9% довіряють владі, а діючий Президент на рівні масової свідомості – це і є влада, а настрої – від її несприйняття до любові – динамічно не змінюються, то, швидше за все, є питання до реальності цього показника.

Щоб відвернути увагу від нього, країні нав’язують дебати і приковують до них суспільну увагу. Тоді як на попередніх виборах і в першому турі нинішніх П.Порошенко їх ігнорував. Позірно демонструючи, що головне для нього – думати про народ і країну. Що змінилось? Адже народ і країнаточно у нього не на першому плані. Тим більше – зараз. На кону – власна доля.

Розрахунок очевидний – показати, що він красномовніший і всезнаючий та краще зло. Вимолити таким чином підтримку. Принаймні створити ілюзію, що вона повертається. А головне – підготувати ґрунт для підправлення (коригування) результатів другого туру. Наперед можна констатувати, що після дебатів, якщо вони відбудуться, буде масована атака на людей оцінками, що П.Порошенко куди кращий за В.Зеленського.

Звідси – жалюгідні повідомлення про вітання лідерів ЄС і європейських держав з його виходом до другого туру. З чим вітати? Європейські політики зі значно вищим рейтингом йдуть у відставку. Звісно, дуже хочеться отримати схвальний кивок Д.Трампа, але не складається.

Що нового, притягувального П.Порошенко скаже на дебатах? Він вже все сказав, результат – жалюгідний стан країни, найбідніше суспільство. Не досягнуто навіть «довоєнного» 2014 р. рівня життя. Досить й того, що ставить собі в заслугу виконання і перевиконання «плану націоналіста». Україна ще довго його видихатиме.

Навіщо виклянчувати видовища, особливо коли суперник над тобою просто насміхається з цього приводу. Провокує на аналізи та інші безглузді кроки. Що вони зараз принципово важливі, що цього зараз чекають люди.

П.Порошенко – це продовження війни й посилення ворожнечі з Росією, поглиблення розколу країни й розсварення людей. Він лише помічає турботу про країну, а переважно займається собою. Не став агентом позитивних перемін. У нього немає справжніх політичних переконань. Є пристосування до поточного моменту, до смаківщини. Замість того, щоб зайнятися країною, прагнув перемог лише собі. А для цього руйнував, розчавлював і знищував. А тепер як підліток у перехідному віці ображається, що його не так оцінили.

Все за Гебельсом: багатство зобов’язує і міцно прив’язує. Залишається лише додати – будь-що боротися за себе. Але не до такої міри. Хоча це виходить у нього погано. Особливо зараз. Навіть коли говорить правду, вона звучить як неправда. Тим більше, що все, що він говорить, не йде від серця чи переконань, а від власних інтересів. Його дії після 31 березня – це метушня, метушня, метання від одного електорального пасовища до іншого.

Складається враження, все це влаштовує інтелігенцію з «першого грудня», яка виступилаіз заявою проти В.Зеленського. Не хотілося думати, що в цьому виявився старий рецидив – запевняти й догоджати тому, хто в даний момент на горі, в ніщо ставлячи народ, принаймні його третину, звично лижучи владу. Тепер «демократичну». Виходить, що борці з радянським минулим ним же й живуть. Невже не розуміють, що голосування за Зеленського й інших – це демонстрація протесту проти Порошенка. У людей прорізався голос.

За цією «ластівкою» слід очікувати появу ще багатьох подібних ініціатив, які перетворяться в такі собі «суспільні волання». Зокрема, не виключено, що керівництво ПЦУ від молитов за єдино правильного кандидата перейде до масової агітації за нього і прокльонів на адресу суперника. А як же інакше: новопроголошена церква повністю злилася з державою.

Якщо П.Порошенко вже так уболіває за долю країни, то мав би продемонструвати це практично. Заявити, що хотів, але не вийшло. Що люди його не зрозуміли. Що за таких умов, з таким рівнем підтримки, який нагадаю за усіма євростандартами, неприйнятний для лідерства, не буде нав’язувати себе країні, випрошуючипосаду. А піде, щоб згодом народ зрозумів, кого втратив.

Можливо, і навіть дуже вірогідно, що розраховує на реалізацію сценаріїв, які були задіяні в так нелюбимій ним Росії за часів Єльцина. Нагадаю: у 1998 р. той мав всього 6 відсотків, але під гаслом «Голосуй, а то програєш!» необхідний результат вимучили. Правда ненадовго.

Схоже, щось подібне готується в Україні. Результат – втрата того, що ще залишилось від держави. Зокрема, в плані довіри до неї людей.

З великою вірогідністю, окрім іншого, слід очікувати спалаху конфлікту, масштабних боїв на Сході. Для демонстрації необхідності мати справжнього – рішучого, сильного і знаючого головнокомандувача. Начебто він ним був.

Утім, він у нас і швець, і жнець, і на дуді грець. Хіба що не повторює за Наполеоном, хоча думає саме так: держава – це я.

Дебати чи просто розмова, називайте це як хочете, очевидно необхідні.

З питань, як передати цивілізовано владу, як залікувати розколи і розсварення людей, як припинити війну, як вдихнути життя в країну, яка буде призначена народу, а не групі олігархів, серед яких президент – головний.

В.Зеленському якомога швидше треба зрозуміти, що гумор закінчився. Що не варто надто довірятися тим, що набігли в команду й наввипередки почали, приглянувши собі посади, «продавати» те, що президенту не належить.

Треба чітко розуміти, що в разі перемоги в другому турі, ключове значення матиме налагодження роботи ще з цією Верховною Радою. Адже її розпустити вже не дозволяє Конституція, а переформатувати коаліцію – завдання не з простих. Без його вирішення не буде можливості підступитися до уряду. Іншими словами, як мінімум, до кінця листопада 2019 р. працювати з тим що є. За таких обставин треба бути готовим до того, що за великими очікуваннями неминуче слідують великі розчарування. Та все ж Україна матиме шанс, якщо ним вчергове не знехтувати.

Жалюгідне канючення П.Порошенком дебатів і відповідно тролення його з цього приводу В.Зеленським варто було б припинити. Бо що це дасть? Нічого, окрім сеансів опускання країни. Не варто забувати, що після них може бути завіса. Не на сцені, а над країною.

Цікаво спостерігати за поведінкою кандидатів, які набрали більше одного відсотка голосів. Так, це дуже дорогі відсотки – у прямому й переносному сенсі. Але що означає така публічна непоступливість? Одне з двох: або фіналістом президентських виборів нічого вартого уваги не пропонують, або не можуть скласти собі ціни. Думаю, перше. Знову ж таки через принцип, що переможець забирає все, команди тримають лідерів за руки, оскільки придивилися посади для себе. Хибна і непродуктивна позиція, яка дасть про себе знати. Невдовзі. Після парламентських виборів, коли центр ваги влади переміститься до Верховної Ради. Це неминуче. Новому президенту слід особливо над цим думати і це враховувати. Не повторювати практику попередників – всесильних «перших секретарів». А від самого початку усвідомити зміст парламентсько-президентської республіки, у якій він, на підставі мандату від народу, виступає координатором загальної справи, де Верховна Рада і Кабінет Міністрів України не обслуговують главу держави, а ефективно виконують свої конституційні призначення.

Зараз ситуація патова: П.Порошенко вже не може бути президентом, а навіть, якщо й стане ним, йому практично неможливо буде переконати суспільство в своїй легітимності. Тоді як В.Зеленський ще не зовсім усвідомив, що таке президентство. Але залишається один варіант – рухатися вперед. Розумно, без різких рухів зшивати країну, забезпечувати мир, організовувати державу.

Головне задати імпульс на задіяння того, що об’єднує, а не посилює ворожнечу, перейти до широкого суспільного діалогу й партнерства, почути людей і розпочати будівничу роботу.

Джерело: https://from-ua.com/