Вы здесь

Дід Панас. Зіркова і печальна історія легенди українського телебачення

10 червня легендарному Петру Весклярову, який в образі Діда Панаса ощасливлював вечірньою казкою з телеекранів кілька поколінь дітей, виповнилося б 110 років. Його фірмове вітання «Добрий вечір вам, малятка, любі хлопчики й дівчатка» одразу переносило в якийсь дивовижний світ і віщувало фантастичну пригоду.

Часто буває, що знані й улюблені артисти залишаються невідомими як люди. Біографія Петра Весклярова тому виразний приклад.

Мемуарів не залишив, інтерв’ю з ним майже не робили. Збереглися нечисленні спогади його колег. А також легенди й анекдоти про нього, які в деяких публікаціях подаються як факти. Існування отих міфів — ознака слави і свідоцтво неординарності людини.

З аматорів — у професіонали

Він народився на Черкащині в містечку Тальне 10 червня (за новим стилем) 1911 року. В ті часи це був Уманський повіт Київської губернії. Хлопчика звали Пінхас Векслер, він походив з єврейської родини.

Прізвище батька згадане в списку людей юдейського віросповідання, які мешкали в Тальному на початку ХХ сторіччя, але відсутнє в списку євреїв-виборців на виборах до Думи 1906 року. Сім’я, отже, була незаможною.

«Місто мого дитинства — Тальне, — розповів Дід Панас кореспондентові «Черкаської правди» у вересні 1983-го. — Батько був муляром».

Синагога в Тальному, яку відвідувала родина Векслерів. Фото 1914 року
Підпис до фото,Синагога в Тальному, яку відвідувала родина Векслерів. Фото 1914 року

З настанням радянської влади Векслери чи не найпершими вступили до комуни «Вулик і Бджола» — кілька родин власноруч збудували двоповерховий будинок і замешкали там. Кожна мала свою кімнату, все майно було спільним. Харчувалися разом у спільній їдальні.

«З гордістю згадую той перший будинок, зведений руками членів комуни, — на його будівництво батько брав і мене, привчаючи до роботи», — розповідав артист. Хлопець тоді мав 10 років. «Після трудового дня, — продовжував, — збиралися в хаті-читальні або клубі — на репетиції драмгуртка».

У 1929-му до Тального приїхав Черкаський робітничо-селянський пересувний театр. Режисер Олексій Громов відвідав спектаклі місцевого драмгуртка.

«Уявіть мій стан, — оповідав Вескляров, — коли я, 18-річний юнак, отримав від нього запрошення до професійного театру».

Голова комуни Федір Дубковецький переконав гуртківця пристати на пропозицію Громова.

Невдовзі новачок став провідним актором цього театру.

Врятували зовнішність і українська мова

Прізвище та ім’я він змінив під час Другої світової.

З початком німецько-радянської війни його мобілізували до військового похідного театру Південно-Західного фронту. В стислі терміни трупа підготувала виставу «Ключі Берліна» за п’єсою Костянтина Фінна і Михайла Гуса (про події Семирічної війни у XVIII столітті), прем’єра відбулася на Бориспільському військовому аеродромі.

30-річний артист з військами потрапив в оточення й опинився в таборі для полонених, де назвався Петром Вескляровим. Його врятували нетипова зовнішність і соковита українська мова.

Наприкінці осені 1941-го німці почали потроху відпускати додому полонених українців — Вескляров опинився на волі. Повертатися на Черкащину, де знали правду про його походження, не став — два роки окупації перебував у Києві.

Коли місто знову стало радянським, Вескляров повернувся до фронтового театру. Демобілізувався 1946 року.

Йому не дозволили оселитися в столиці УРСР (через перебування на окупованій території — «чорна мітка» в анкеті на все життя), направили до Луцька.

В цьому будинку після ІІ світової війни працював Волинський обласний музично-драматичний театр. З поштівки 1972 року
Підпис до фото,У цьому будинку після Другої світової війни працював Волинський обласний музично-драматичний театр. З поштівки 1972 року

Виступав у Волинському обласному музично-драматичному театрі. Грав переважно класичний репертуар — Городничий в «Ревізорі», Командор у «Камінному господарі», Микола Задорожний в «Украденому щасті» тощо.

Одружився з секретаркою театру Галиною, в 1949-му народився син Богдан. Сім’я мешкала в самісінькому центрі Луцька — в триповерхівці на теперішньому проспекті Волі, 17, де мали кімнату в комуналці.

На знімальних майданчиках кіностудій

Життя актора змінилося 1958-го, коли київський кінорежисер Віктор Іванов приїхав до Луцька в пошуках артистів для фільму «Олекса Довбуш». Запросив Весклярова на Кіностудію ім. Довженка — хотів спробувати його на роль діда Петрія.

Петро Вескляров (праворуч) в образі діда Петрія - дебют в кіно. Кадр з фільму В. Іванова "Олекса Довбуш" (1959)
Підпис до фото,Петро Вескляров (праворуч) в образі діда Петрія — дебют в кіно. Кадр з фільму В. Іванова «Олекса Довбуш» (1959)

Акторські проби пройшли вдало, Вескляров дебютував у кіно.

Поява в знімальному павільйоні колоритного чоловіка з Волині не пройшла непоміченою: режисер Віктор Івченко запропонував велику роль у фільмі «Іванна», дія якого теж відбувається на Західній Україні.

Загалом 1959 року Вескляров знявся в п’яти картинах Кіностудії ім. Довженка! Йому запропонували перейти в штат кіностудії.

В фільмі В. Івченка "Лісова пісня" (1961) П. Вескляров зіграв дядька Лева
Підпис до фото,У фільмі В. Івченка «Лісова пісня» (1961) Петро Вескляров зіграв дядька Лева

І тут розігралася драма — дружина була категорично проти переїзду до Києва… Після довгих вагань, сімейних суперечок і сварок актор ухвалив їхати до столиці. Шлюб розпався.

Він оселився на кіностудії — в гуртожитку. Роботи вистачало: в наступному 1960 році знявся в п’яти фільмах, в 1961-му — в чотирьох. І далі грав по 2-3 ролі на рік.

Його запрошували провідні режисери Кіностудії ім. Довженка: Володимир Денисенко, Микола Мащенко, Віктор Івченко, Ісаак Шмарук, Анатолій Буковський, Микола Ільїнський, Михайло Іллєнко, Олександр Муратов та інші.

Крім того, знімався на Одеській та Ялтинській студіях, на «Вірменфільмі», на «Білорусьфільмі», на Кіностудії ім. Горького.

Одержав навіть запрошення з «Мосфільму» — Василь Шукшин хотів зняти його в ролі запорожця в стрічці «Я прийшов дати вам волю» (про бунтаря XVII століття Степана Разіна). Сценарій надзвичайно сподобався актору. «Це мед!» — захоплено повідомив колезі. Але фільм не відбувся — режисер помер.

Дідом Панасом став у 51 рік

Ще одним доленосним для Петра Весклярова став 1962 рік. Українське радіо шукало заміну літньому Габріелю Нелідову, який з 1954-го вів вечірню передачу «Казки дідуся Панаса» (до речі, найпершу в СРСР вечірню казку для дітей — її московський аналог «Спокойной ночи, малыши» з’явився лише 1964-го, одразу в телевізійному варіанті).

На конкурс подалися, як розповідали, близько 200 осіб — Вескляров серед них. Насамперед він шукав підробіток, адже утримував ще й родину свого брата, який загинув під Сталінградом, а також мав допомагати синові, що залишився з мамою в Луцьку.

На прослуховуванні Вескляров зачарував комісію тембром голосу і манерою розповідати. І — переміг, ставши другим (після Нелідова) дідусем Панасом. Мав 51 рік. Хіба міг знати, що саме ця роль стане його головною і найуспішнішою в житті?

Але справжня слава була попереду.

Вескляров
Підпис до фото,У фільмі М. Ільїнського «Довіра» (1972) Петро Вескляров, він же Дід Панас, виглядав приблизно так, як у житті

За сім років керівники Держтелерадіо УРСР постановили перенести вечірню казку для дітей з радіоефіру на телевізійний екран. Петро Вескляров одяг вишиванку (власну, не з реквізиту) й театральну сиву перуку (сховав лисину), сів за стіл ніби в сільській хаті, оздобленій вишитими рушниками — і став телеведучим.

Його п’ятнадцятихвилинна програма «На добраніч, діти!» виходила щоп’ятниці о 20.45 протягом 17 років (!).

Після кожного випуску редакція одержувала стоси листів — малеча надсилала малюнки, запитання, віршики, а батьки — слова подяки.

Одного разу посеред програми Дід Панас закашлявся — програми йшли наживо, — за кілька днів пошта доставила до телецентру десятки тисяч посилок з медом, малиною, травами, щоб улюблений казкар лікувався.

Колосальний успіх, на жаль, не означав гідної оплати. За кожен випуск культовий ведучий, кумир мільйонів глядачів, одержував стандартну ставку — 8 рублів. Плюс за репетицію, плюс за ефір — всього, за словами режисера тієї програми Олени Сторожук, виходило 16 рублів. На місяць, отже, 64 рублі. Стільки ж на телебаченні одержувала прибиральниця.

У вільні дні Вескляров їздив по селах з творчими зустрічами. Це теж приносило копійчину. Жив з новою дружиною Лілею та її донькою Тетяною в скромній однокімнатній квартирі навпроти Кіностудії ім. Довженка.

Лише 1988 року переїхав з сім’єю до середмістя, одержавши простору квартиру в будинку по вул. Саксаганського, 24, де мешкали відомі кінематографісти.

Будинок
Підпис до фото,Будинок за адресою Саксаганського, 24 у Києві, в якому мешкав Петро Вескляров

Факти і вимисли

Нині про нього циркулює чимало вигадок.

Розповідають, наприклад, химерні історії на кшталт того, що наприкінці якогось випуску дід, бувши напідпитку, попрощався з маленькими глядачами, вживши нецензурне слово…

Якби таке сталося, актор ніколи більше не переступив би порогу телестудії. Було інше: одного разу з’явився трохи «підшофе», його відправили додому, а замість казочки поставили мультфільм. Натомість «міцних» слів Вескляров, за розповідями колег, ніколи не вживав.

Інколи стверджують, що артист не знав російської мови… Правильніше сказати: не користувався нею в побуті. Але володів, бо під час війни виступав з фронтовим театром на передовій, по війні знімався за межами України. Та й згаданий сценарій Василя Шукшина прочитав російською.

Сон
Підпис до фото,У фільмі В. Денисенка «Сон» (1964) Петра Весклярова в гримі не впізнати (в центрі, в ролі придворного)

Пишуть, ніби популярність Діда Панаса перекреслила акторську кар’єру Петра Весклярова.

«Я пам’ятаю якийсь фільм, — згадував багаторічний редактор програми «На добраніч, діти!» Володимир Заманський, — він там грав хірурга. І він з’явився в білому халаті, вуса… і зал закричав: «Дід Панас!» Після цього жоден режисер не хотів його брати у свій фільм».

Йдеться про дитячу кінокомедію «Два дні чудес» (1970). Можливо, хтось з юних глядачів справді впізнав артиста, проте фатальним для нього це не стало: після згаданої стрічки знявся ще в 14 фільмах Київської та Одеської кіностудій.

Телевізійна кар’єра діда завершилася 1988-го не через переслідування за націоналізм, як дехто каже.

Він став забувати текст, паузи в ефірі тривали інколи 40 секунд. Траплялося, плутав казки — починав розповідати одну, перескакував на іншу…

Звільнили його некрасиво, не по-людськи. Вескляров прийшов на ефір і почув: «Ви тут уже не працюєте». Образився. Більше не приходив до телецентру, а на телефонні дзвінки відповідав коротко і швидко закінчував розмову.

Артист дожив до незалежності України — помер у січні 1994 року.

В рідному містечку Тальне вшанували славетного земляка. В листопаді 2018-го там відкрили меморіальну дошку: Петро Вескляров зображений в образі Діда Панаса.

Її встановили на фасаді школи, адже саме на тому місці стояв будинок, у якому народився і прожив перші 10 років кумир дітлашні УРСР.

Джерело


Рекомендуем: